У Навчально-науковому юридичному інституті Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника працює Центр документування та дослідження воєнних злочинів. Його організували ПНУ та громадська організація «Поступовий гурт франківців» у рамках проєктів «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», які впроваджує ІСАР (Ініціативний центр сприяння активності та розвитку громадського почину) «Єднання» за фінансової підтримки Європейського Союзу та «Документування воєнних злочинів в Івано-Франківській області від ВПО» Фонду громадянського суспільства Східного партнерства.
Один із підготовлених його співробітниками записів про воєнні злочини рашистів, занотований зокрема від жительки Маріуполя Олени ІВАНОВОЇ, котра після повномасштабного вторгнення росії в Україну якийсь час жила в Івано-Франківську:
«Ми виїхали 19 березня з Маріуполя і три доби добиралися до території, підконтрольної ЗСУ. Проїхали 22 російські блокпости, де у всіх перевіряли особисті речі та телефони: гортали фотографії, дивилися видалені файли, запити та історію пошуку в ютубі й фейсбуці. З розповідей людей, які виїжджали, чоловіка, у котрого знайшли зняту військову техніку на мобільному телефоні, розстріляли на очах у дітей та дружини.
Можливість виїзду з міста з’явилася неочікувано: нас забрала випадкова молода жінка. Вона була з дитиною, мала автомобіль, але не було когось, хто міг би бути водієм. А в нас був водій, але не було транспорту. Тож нас узяли з собою. Мене і мого сина. Більше місця не було.
Ми виїжджали під звуки канонади – того дня бомбили з моря. Вибухало десь зовсім поряд, тряслася земля. У вікні автомобіля виднілося місто, цілковито зруйноване. Я не бачила жодного будинку, що залишився би цілим. Не було жодного не поруйнованого району.
У наш дім також потрапив снаряд, поки ми перебували в місті. Врятувала лишень добудова. Тоді зруйнувало фасад будинку, кілька балконів і вирвало двері моєї квартири. У будинок батька, де ми перебували на той час, також влучили. Ми, на щастя, не постраждали. Але поряд загинула людина, я бачила криваву пляму, що залишилась від накритого простирадлом тіла. У дворах стояло дуже багато згорілих автомобілів.
Ми з сином були в коридорі квартири, коли в будинок прилетів снаряд. Це дуже страшно!
Моє місто знищене…
Багато знайомих залишилися там, у підвалах. У місті гуманітарна катастрофа: води не було чотири тижні, а ще – світла й газу. Територія Маріуполя перебувала в інформаційній блокаді, працювало лише «ДНРівське» радіо, наше українське блокували. Виступав по ньому якийсь російський офіцер, котрий казав: «Українські збройні сили, здавайтеся, виходьте з піднятими руками, йдіть у бік Таганрозької траси, в бік «ДНР». Більше нічого не працювало.
Українське радіо можна було зловити лише старими радіоприймачами, які працюють на батарейках, якщо у когось такі ще залишилися. Світла не було три тижні, тож заряджати пристрої також фактично не було де, хіба якщо у когось працювали генератори.
Місто розграбували. Люди були настільки налякані, що у магазинах порозбивали вікна та винесли всі продукти. Осуджувати не буду, чесно кажучи, бо магазинів як таких уже не було: продуктів давно не завозили.
Найбільша проблема – бракувало води, адже питної фактично не залишалося. Неподалік від нас було джерело – за 20 хвилин ходьби, то мій батько під канонадою ходив туди по воду. А ще нашому мікрорайону пощастило, бо поряд був магазин мережі «Струмок», де працював власний генератор, і його працівники могли помпувати воду.
Коли магазинові давали таку назву, то навряд чи могли й уявити, що він справді стане рятівним струмком для цієї частини міста. Хоч і не щодня ми мали воду звідти, й не надто багато, але мали хоч щось. А як виживали люди в центрі міста, не можу собі уявити. Джерел там немає, і тамтешні жителі, за розповідями тих, хто зміг виїхати до нашого тихішого мікрорайону, не виходили з підвалів, готували їжу в під’їздах, розпалюючи там багаття. Багато людей помирало. Від голоду, через брак медичної допомоги, від страху та безсилля.
Ми мали невеликий запас продуктів. Але було й таке, що у нашому дворі готували на відкритому вогні їжу з голубів, яких ловили на вулиці, бо більше не мали що їсти. А потім від того почувалися зле…
Додзвонитися до рідних, які жили в інших частинах міста, було неможливо. Зарядити мобільний не було де, зрештою, і зв’язок було заблоковано. Подекуди знаходили місця, де ловила мережа, але потрібно було їх шукати, ризикуючи потрапити під обстріл. Тож ми не знали, чи живі ще рідні…
Нині я в Чехії, працюю асистентом учителя в класі з українськими дітьми, чиї сім’ї, як і моя, змушені були виїхати з рідного дому. Мої батько та брат залишилися в Маріуполі. Поки там тихо. Але ця тиша страшна…
Ми всі чекаємо на звільнення рідного міста та наших близьких».